Самі незвичайні заповіти мільйонерів

Перебуваючи в здоровому розумі..." Саме таке формулювання звичайно втримується на початку заповітів, що становляться чи не у всіх країнах миру. Однак більше близьке знайомство з даним жанром ділової прози істотно розширює наші подання про здравости розум.

Чи довго коротко

Саме довге у світі заповіт залишила після себе нікому доти не відома американська домогосподарка Фредерика Євелин Стилуєл Кук в 1925 році. Воно складалося з 95 940 слів і ніколи не було прочитано цілком уголос, як це звичайно відбувається. Миссис Кук не мала більший стан, а її спонукуване й нерухоме майно можна було перерахувати по пальцях. Зате миссис Кук, що нажила за своє довге життя безліч друзів і ворогів, мала блискучу пам'ять і знайшла кілька слів (добра або злих - справа інше) усім ім. Вона складала заповіт 20 років, і багато хто, хто бачив її за цим заняттям, були впевнені, що вона пише роман. До речі, ті, хто все-таки зміг прочитати заповіт цілком, затверджують, що воно й читається як справжній жіночий роман, а якщо його надрукувати, то читацький успіх гарантований.

За право вважатися самим коротким заповітом змагаються відразу кілька документів. Проте офіційно таким уважається остання воля німця Карла Тауша. 19 червня 1967 року в присутності нотаріуса він власноручно написав на аркуші паперу всього два слова: "Усе дружині".

Самий образливий заповіт склав австралієць Френсис Лорд, що, відписавши свій стан благодійним організаціям, друзям і слугам, наприкінці згадав і дружину. Їй він заповів один шилінг - щоб вона "купила квиток на трамвай, поїхала куди-небудь і утопилася".

Самим щедрим заповідачем можна вважати знаменитого письменника Роберта Льюиса Стивенсона, що подарував однієї з подруг свій день народження. Дама народилася в Різдво 25 грудня, і її власне свято завжди забували. Зміна цієї дати на 13 листопада, день народження письменника, могла б змінити ситуацію, але останню волю автора "Чорної стріли" і "Острова скарбів" суд задовольняти заборонив: Стивенсон не був законним власником дня народження, а тому не міг його нікому заповісти.

Без права заповідального голосу

Треба сказати, що в багатьох країнах існують закони, що обмежують можливість заповісти майно, щоб захистити права спадкоємців. В Ірані, наприклад, дві третини майна померлого повинне розподілятися між родичами, і тільки залишився третю заповідач може розпоряджатися за своїм розсудом. У Франції, Іспанії й, наприклад, на Кіпрі частка "спадщини по праву" - 50%, а позбавити спадщини людини можна тільки у випадку зовсім виняткових обставин, наприклад убивства. "Добре відомо, що вбивця не може успадковувати своїй жертві,- говорить британський адвокат Лоуренс Хойт.- Ця норма присутня в тім або іншому виді в законодавстві більшості країн і діє навіть відносно найближчих родичів". Ще одну міру захисту від зловживань придумали у свій час творці знаменитого Кодексу Наполеона, що дотепер залишається основою цивільного права не тільки у Франції й колишніх французьких колоніях, але й у багатьох країнах Європи й Латинської Америки.

У відповідності зі статтею 909 кодексу "докторам, прочим медикам і аптекарям, що спостерігали людини під час хвороби, що стала причиною його смерті, забороняється діставати прибуток у вигляді прижиттєвих або посмертних дарунків від такої людини, зроблених під час хвороби". Виключенням із цього правила була лише виплата звичайного гонорару за послуги відповідно до виписаного лікаря або аптекарем рахунком.

Втім, є й інші обмеження. Коли якийсь житель американського міста Спрингфилд (штат Орегон) у заповіті побажав, щоб з його шкіри зробили плетіння для його збірника віршів, влади відмовили спадкоємцям: воля заповідача вступала в пряме протиріччя з нормами місцевого законодавства про те, як варто надходити із трупами.

Не було виконано й останнє бажання Мєри Мерфи, багатої каліфорнійської вдови. Вона розпорядилася приспати її улюбленого собаку Сайдо, щоб "позбавити останню від моральних борошн, пов'язаних із втратою господарки". За собаку заступилося суспільство боротьби проти жорстокого обігу із тваринами, що довело, що вмертвіння здорового й молодого собаки порушує каліфорнійське законодавство.

"Норма, відповідно до якої заповіт або його окреме положення зізнається недійсним, якщо воно порушує існуюче законодавство, практично повсюдна,- затверджує американський юрист Джереми Уайт.- Саме тому в Ірані або Бельгії ви ніколи не зможете заповісти своє майно собаці або кішці, а в Америці або Європі, скажемо, указати як спадкоємець Осаму бен Ладена". Проте незвичайно велика кількість дивних заповітів, написаних у Британії, Америці або інших державах, законодавство яких засновано на англосаксонському праві, пояснюється саме тим, що там права заповідача практично нічим не обмежені. Ваша остання воля - тільки ваша. Заперечити її можна, лише якщо є підстави сумніватися, що заповідач перебував у здоровому розумі.

Нелюдський фактор

Навіть при наявності заборон їх можна обійти. Як, наприклад, у випадку із собаками або кішками, які досить часто стають спадкоємцями великих станів. Навіть у тих штатах США, у яких діє однозначна заборона на заповіт майна твариною, заповідач цілком може створити благодійний фонд або трест, єдиним завданням якого буде турбота про улюблену кішку або собаку. Так надійшла й Леона Хелмсли, що не заповіла $12 млн улюбленому собачці по кличці Лихо, а просто виділила ці гроші на її втримування.

До речі, першою людиною, що завится все своє майно твариною, уважається житель американського міста Коламбус Джонатан Джексон, що доручив своїм виконувачам духівниці вибудувати гуртожиток для кішок зі зручними спальнями, їдальні, бібліотекою й концертним залом, у якому кішки могли б насолоджуватися музикою, і зручним дахом для прогулянок.

Самим богатим твариною вважається собака по кличці Гюнтер IV. В 1991 році німецька мільйонерка графиня Карлотта фон Либенштайн залишила 139 млн німецьких марок своєму псові Гюнтеру III. Від нього гроші перейшли його єдиному синові й спадкоємцеві - Гюнтеру IV.

Втім, тварини - не самі незвичайні спадкоємці. Якась жінка з округу Чероки (штат Північна Кароліна) залишила весь свій стан Богові. Суд, розглянувши заповіт і не знайшовши підстав для його скасування, доручив місцевому шерифові знайти бенефициара й забезпечити передачу йому спадщини. Через кілька днів округ Чероки прославився в усьому світі як єдине місце на планеті, що офіційно визнало свою богооставленность. У доповіді шерифа місцевому судді говорилося: "Після повсюдних і ретельних вишукувань ми не змогли виявити Бога на території цього округу".

У свою чергу, фінське правительство має всі підстави вважатися єдиним на землі представником диявола. Один із громадян країни заповів все своє майно Сатані. Держава успішно отсудило всі гроші собі.

А одне з дотепер не виконаних заповітів зроблено якимсь французом, що залишив все своє майно "першій людині, що вступила в контакт із жителем будь-якого небесного тіла, за винятком Марса".

Вільному остання воля

Заборони й обмеження, що накладаються законодавством на заповідачів, мало обмежують їхню багату фантазію й анітрошки не заважають їм навіть із могили намагатися контролювати своїх дітей і онуків.

Один лондонський єврей, приміром, залишив спадщину дітям, поставивши, однак, умова, що ті "ніколи не стануть членами парламенту, не займуть іншої публічної посади, не займуться грою на біржі, не перейдуть в іншу віру й не женяться на неєврейці". А один розсерджений на свою країну француз залишив заповіт на користь "бідняків Лондона", пояснюючи своє рішення тим, що Франція - країна "виродків і дурнів". Він, крім того, зажадав, щоб його тіло було кинуто в море в милі від британського берега.

Ще один француз залишив гроші на проведення щорічного конкурсу на найкрасивіший ніс, до якого "допускаються представники всіх націй і рас, за винятком росіян, за умови, що учасники конкурсу мають руді волосся й чорні брови". А якийсь віденський мільйонер, боявшийся темряви, зажадав, щоб у його могилі завжди горіло світло.

Джон Боумен, підприємець із Вермонта, умер, поховавши перед цим кохану дружину й двох дочок. Абсолютно впевнений у тім, що він зустріне їх на тім світлі і якімсь образі зуміє повернутися в цей мир, він розпорядився зберігати свій особняк у повній готовності до повернення й ежевечерне подавати на стіл пізня вечеря. Боумен умер в 1891 році. Пізня вечеря в його особняку перестали подавати лише в 1950 році, коли скінчилися виділені на утримання будинки й слуг гроші.

Остання воля зірки каліфорнійського вищого суспільства Сандри Уєст полягала в тому, щоб поховати її в шовковому нічному халаті за кермом улюбленого автомобіля Ferrari, причому виконувачеві духівниці було доручено простежити за тим, щоб крісло було відсунуто для максимального комфорту. Остання воля була виконана. Правда, виконувач духівниці вирішив залити могилу бетоном, побоюючись вандалів, які могли б покуситься на дорогий автомобіль. Куди простіше було виконати волю американської співачки Дороти Дєндбридж, що написала: "У випадку смерті не знімайте з мене одяг, у чому б я не виявилася - із шарфом, у халаті або чим завгодно. Кремируйте як є!"

Один з театрів Буенос-Айреса із задоволенням прийняв кілька десятків тисяч доларів від колишнього артиста Хуана Потомаки, погодившись на умову заповіту про те, що череп пана Потомаки використовувався б у постановках "Гамлета". А от від дарунка кінозірки Вивьен Чи, що заповіла свої очі банку донорських органів, було вирішено відмовитися через те, що акторка страждала туберкульозом.

Торонтский мрійник

При всій безлічі самих ексцентричних заповітів чемпіоном серед заповідачів по праву може вважатися канадський адвокат Чарльз Миллар, чий заповіт - не простеі збори не занадто добрих жартів над ближніми, але й документ, що вплинув на життя не тільки його рідного міста Торонто, але й всієї Канади.

Чарльз Миллар умер в 1928 році, і його остання воля відразу стала сенсацією. Він згадав у заповіті двох приятелів, суддю й священика, відомих по всій Канаді ненавистю до будь-яких видів азартних ігор. Їм він залишив великий пакет акцій одного з іподромів. Крім того, що обоє в результаті діставали прибуток від азартних ігор, вони автоматично - як акціонери - ставали членами жокей-клубу, з яким обоє багато років боролися. Суддя й проповідник прийняли дарунок.

Ще п'ятьом своїм товаришам, принциповим супротивникам пияцтва й алкогольних напоїв, Миллар заповів акції пивоварної компанії. Лише один з п'яти відмовився від спадщини. Ще трьом знайомим, які терпіти не могли один одного настільки, що відмовлялися перебувати в те саме час у тому самому місці, він заповів свою віллу на Ямайці.

Але самим головним пунктом була небувало велика сума грошей, що адвокат заповів "тієї з жительок Торонто, що протягом десяти років із часу моєї смерті зробить на світло найбільша кількість дітей". Цей пункт заповіту не один раз намагалися заперечити в суді, але Миллар був гарним адвокатом, тому причепитися було ні до чого. Те, що відбувалося потім у Канаді, назвали "більшим торонтским дербі". Сплеск народжуваності в Торонто, та й по всій Канаді в це десятиліття був феноменальним. У підсумку 30 травня 1938 року, рівно через десять років після смерті Миллара, міський суд почав розглядати заявки на спадщину. Жінка, що встигла за десять років народити десять дітей, була дискваліфікована - виявилося, що не всі її діти від того самого чоловіка, як цього вимагав Миллар. Дискваліфікації піддалася й ще одна жінка: вона дев'ять разів родила, однак п'ятеро дітей були мертвонародженими. Обидві дами одержали втішливий приз в $13 тис. $500 тис. були розподілені в рівних частках між чотирма родинами, у яких за десять років народилося по дев'яти дітей. Як пізніше повідомляли газети, більше дітей у цих родинах не було.

Автор: Український Бізнес Ресурс

Джерело: Мир особистих фінансів