Принципи проти емоцій

В угодах купівлі-продажу бізнесу інтереси сторін найчастіше протилежні. Продавці відстоюють унікальність своїх компаній і завищують їхня вартість, незважаючи на обґрунтовану ринкову ціну. Тим часом покупці впевнені, що будь-яку заявлену суму потрібно збивати ще до ознайомлення з об'єктом. У глибині душі будь-який власник таїть надію одержати коли-небудь за свій бізнес ціну, іменовану «межею мріянь продавця» (SDP, the sellers dream price). Звичайно, все залежить від нюансів. Одним підприємцям може знадобитися повернути вкладені в бізнес гроші. Іншим - розплатитися по зобов'язаннях. Однак у більшості випадків «ціна мрії» позбавлена якого б те не було економічного обґрунтування, якщо тільки не вважати таким думки третіх осіб і неперевірену інформацію про угоди з аналогічними об'єктами. При цьому підприємець звичайно думає, що його бізнес - рідне дитя, у яке крім коштів вкладені неабиякі фізичні й моральні чинності, нерідко на шкоду родині й власному здоров'ю. От чому продавець розраховує на солідну премію, здатну компенсувати йому витрачені роки.Останнім часом почастішали випадки відмови власників компаній від оцінки бізнесу в рамках передпродажної підготовки. Викликано це як економією коштів (якісна оцінка коштують грошей), так і повною впевненістю в правоті своїх упереджень. Але ж інвестори, аналізуючи компанію, керуються винятково економічними міркуваннями. І вуж точно не готові платити за малий бізнес ціну, рівну 15-20 річним (докризисним!) прибуткам. На мій погляд, у ході оцінки бізнесу варто виходити з розуміння, що мінімальна ціна продажу компанії не може бути нижче ліквідаційної вартості її активів. А якщо продається успішно працююче підприємство, необхідно розраховувати саме ринкову, а не інвестиційну вартість. Інвестиційна вартість найчастіше фігурує в угодах M&A і private equity. Мається на увазі, що для стратегічного інвестора не завжди важливі поточні фінансові показники компанії; значну роль у процесі ухвалення рішення грають перспективи. Покупець може й переплатити за привабливий актив. Однак треба розуміти, що інвестиційна ціна прив'язана до одного конкретного стратегічного інвестора й формується саме їм, а не власником об'єкта інвестування! У цьому зв'язку їсти зміст нагадати про два принципи оцінки, які представляються мені найбільш важливими.

Перший пов'язаний з тим, що діюче підприємство виконує роль товару на ринку купівлі-продажу бізнесу, а товар повинен мати основну властивість - корисністю для його власника. Виходячи із принципу корисності, при оцінці компанії головним фактором виявляється здатність генерувати дохід. Чим вище рівень принесеного доходу від среднериночних значень - тим дорожче компанія.Другий принцип конкретизує властивість корисності: компанія повинна бути здатна приносити дохід у середньостроковій перспективі (3-5 років) без додаткових вкладень. Так, новий власник може інвестувати в бізнес капітал і домогтися кращих результатів. Але не можна вимагати з його оплати такої можливості при покупці. У цьому відмінність діючих бизнесов від об'єктів нерухомості, оцінюваних за принципом найбільш ефективного використання.Предметом окремої гордості для багатьох підприємців є нематеріальні активи - брєнд, авторські права, патенти й ліцензії, неформальні зв'язки... Однак так званий «гудвіл» може мати вартість тільки в тому випадку, якщо наявність нематеріальних активів дозволяє діставати надлишковий прибуток у порівнянні з конкурентами. Наприклад, за умови, що охоронювані авторським правом технології й ноу-хау дозволяють заощаджувати на витратах, а популярність і репутація брєнда - продавати товар значно дорожче, ніж інші виробники. На жаль, серед вітчизняних виробників цінністю гудвіла можуть похвастати деякі. А небажання підприємців критично оцінити «межа мріянь» нерідко приводить до зриву угод, що гальмує розвиток ринку купівлі-продажу діючих підприємств у країні.Про автора: Олексій Москвич, керівник департаменту бізнес-бюрократизації ГК «Интелис», moskvich@intelis.ru

Джерело: www.business-magazine.ru